Братська загальноосвітня школа I-III ступенів
Педагогічний колектив Братської школи
Педагогічний колектив
1й клас Братської школи
1 клас
2й клас Братської школи
2 клас
3й клас Братської школи
3 клас
4й клас Братської школи
4 клас
5 клас Братської школи
5 клас
6-А клас Братської школи
6-А клас
6-Б клас Братської школи
6-Б клас
7-А клас Братської школи
7-А клас
7-Б клас Братської школи
7-Б клас
8 клас Братської школи
8 клас
9-А клас Братської школи
9-А клас
9-Б клас Братської школи
9-Б клас
10 клас Братської школи
10 клас
11 клас Братської школи
11 клас

postheadericon Голокост на Братщині

Голодомор – це слово останнім часом все частіше і частіше звучить з уст українців. І саме його молодь та люди старшого покоління плутають із неменш трагічним словом, яке викликає настороженість і відразу – Голокост. Здавалося великої різниці між ними немає – тотальне знищення народу, але різними засобами. Голодомор – знищення власного народу штучним голодом, Голокост – всеспалення, знищення… цілого народу, який жив на теренах України спільно із іншими народами.   І в тому , і в іншому випадку знищенню підлягались діти, старі люди, жінки, вчителі, лікарі, інтелігенція…

Історія Голокосту на теренах України, трагічна доля українського єврейства під час нацистської окупації України в 1941- 1944 роках – невід”ємна складова історії України часів Другої світової війни, а також найжахливіша частина спільної трагедії українського народу в добу нацизму.

Українське суспільство як поліетнічне так і багатокультурне. Воно складається з історії та культури українців, росіян, євреїв, поляків, кримських татар і багатьох інших національних спільнот чи меншин, тому історія Голокосту на українських землях є не тільки складовою сторінкою історії єврейського народу, але й частиною історії України ХХ століття, історії Другої   світової війни на українських землях. У своєму нарисі „ Україна без євреїв” Василь Гроссман   зазаначав:Це не смерть на війні зі зброєю в руках, смерть людей, які залишили десь свій дім, родину, пашню, пісні, книги, традицію та історію. Це пересічні дерева життя. Це загибель коренів, а не тільки гілок та листків. Це вбивство душі і тіла народу… Це знищення нації.”

„Злочинно вбиті ремісник…, злочинно вбиті ломові візники, трактористи, шофери, дроворуби; злочинно вбиті водовози, мірошники, пекарі, кухарі; …злочинно вбиті бактеріологи й біохіміки…; злочинно вбиті бабусі, які вміли в”язати носки й випікати печиво, варити бульйон і робити штрудель з горіхами та з яблуками, і злочинно вбиті бабусі, які не були великими хазяйками, – вони вміли тільки любити своїх дітей; злочинно вбиті дружини, які були вірні своїм чоловікам, і злочинно вбиті легковажні дружини; злочинно вбиті гарні дівчини… студентки й веселі школярки; злочинно вбиті некрастві й дурні; злочинно убито горбунів; злочинно вбиті співухи; злочинно вбиті сліпі; злочинно вбиті грирічні й дворічні; злочинно вбиті восьмидесятилітні старі з катарактами на очах, з холодними прозорими пальцями й тихими голосами…і злочинно вбиті діти, які жадібно смоктали материнські груди до останньлї сврєї миті. Усі злочинно вбиті, багато сотень тисяч, мільйон євреєв на Україні”.

Саме тому актуальність дослідження цієї проблеми визначається тезою, що історія Голокосту – це частина власної української історії. Як писав молодий німецький історик Гвідо Кнопп: „…ми відповідальні за пам”ять   про власну історію…”

 

Історична довідка.   Поділ нацистами теренів України

План „Остаточного вирішення єврейського питання” . Саме за цим планом стояло завдання винищення єврейської нації, як неповноцінної, небезпечної для „нового порядку”.

Нацисти захопили терени України і 1941 році й зберігали свою окупацію до 1944року. Вони поділили Україну на різні частини та керували ними автономно, однак доля євреїв та єврейських громад на цих територіях була однакова – тотально смерть. Частина півдня України з центром у місті Одеса та Західна частина Миколаївської області опинилилися під управлінням румунських окупаційних військ і отримала назву „Трансністрія”. Тут були створені гетто.

Найбільшу частину окупованої України нацисти назвали Райхскомісаріатом. На цих землях України, що були в межах нацистського Райхкомісаріату, були зосереджені сртні єврейських містечок, до війни тут мешкало більше мільйона євреїв, які мирно жили поряд з українцями, росіянами, поляками та іншими… Саме на терени Райхскомісаріату припадає найбільша кількість жертв Голокосту в Україні, саме тут нацисти вдавалися до масових розстрілів, масових екзекуцій, яких не було на теренах   Трансністрії чи Закарпаття. У Райхкомісаріаті не було депортацій до таборів смерті в Польщу, гетто мали здебільшого тимчасовий характер, тут людей знищували за те, що вони євреї, шляхом масових розстрілів в ярах, парках, домівках, у полі, у лісах. Символом таких масових злочинів проти людей, символом Голокосту в Європі став Бабин Яр у Києві.

Статистика знищення єврейського населення в деяких областях Райхскомісаріату   „Україна”

область 1941 1942 1943 1944 Усього
Вінницька 42.3 33.7 11.6 87.6
Волинська 6.0 95.0 1.5 102.5
Дніпропетровська 5.7 4.6 10.3
Житомирська 45.6 3.6 0.6 49.8
Кіровоградська 6.5 3.2 9.7
Миколаївська 16.3 5.9 0.8 23.0
Херсонська 12.8 0.6 13.4
Рівненська 22.0 76.0 98.0
Хмельницька 36.2 69.8 0.5 106.5
Черкаська 8.5 5.0 0.5 14.0
Усього: 201.9 297.4 15.5 514.8

 

Загалом нацисти знищили близько 1 мільйона 500 тисяч євреїв України!

Ця трагедія не оминула Братщину.

В архіві Управління Служби безпеки України в Миколаївській області містяться копії актів судово-медичних досліджень трупів громадян, закатованих та розстріляних німецько – фашистською владою на тимчасово окупованій теоиторії с. Братське та прилеглих до нього населених пунктів. В них зазначається, що в грудні 1942р. та в березні 1944р. німецькі органи на окупованій території проводили масові арешти мирних громадян Братського району та їх знищення. Так взимку 1941-1942 рр. за с. Братське у напрямку с. Вікторівка в скотомогильнику було розстоіляно 45 сімей місцевих громадян єврейської національночті, а також пригнаних з Молдавії та Західної України. Загалом страчено 300 чоловік.

Саме ці факти нас зацікавили і спонукали до пошукової роботи.

Архівних матеріалів про ті страшні часи 30-40-х рр. не збереглося, то ж основою дослідження будуть спогади місцевих старожилів з якими вдалося зустрітися:

Афанасьєва Лідія Григорівна, 1937 р.н.,

Агафонова Галина Василівна, 1944 р.н.

Бугайова Євдокія Степанівна. 1928 р.н.

Васильєва Віра Степанівна, 1915 р.н.

Відоменко Ніна Кузьмінічна, 1927 р.н.

Головань Єфросинія Стефанівна, 1926 р.н.

Курінна Маоія Онуфріївна, 1024 р.н.

Любченко Григорій Володимирович, 1932 р.н.

Назаренко Ольга Яківна, 1921 р.н.

Симоненко Ольга Дмитрівна 1926 р.н.

Черепіна Зінаїда Омелянівна, 1935 р.н.

Чегодар Олександра Іванівна, 1926 р.н.

Якубенко Віра Олександрівна, 1925 р.н.

 

Сторінки Голокосту в історії Братщини

 

Спогади Афанасьєвої Лідії Григорівни, 15.05.1937р.н., жительки села Шевченко,Братського району

Родом я сама із села Павлодарівки. Із розповідей односельчан чула, що біля села розстріляли дівчинку, батько якої був за національністю – єврей. Знаю, що маму тієї дівчинки звали Віра.

 

 

 

Спогади Черепіної Зінаїди Омелянівни, 21.09.1935р.н., жительки села Шевченко, Братського району.

Я не була очевидцем розстрілів, але вже після війни люди розповідали, що в балці, біля ставка, за греблею був крутий спуск, там і розслрілювали євреїв. Імен розстріляних та тих, хто цим займався не знаю.

 

Спогади Чегодар Олександри  Іванівни, 1926р.н, жительки селища Братське, вул. Кушнікова,

Батьківська хата знаходилася неподалік від школи, в якій фашисти розмістили свою комендатуру. Пам”ятаю, як до нас у дім восени 1942 року ,протягом тижня приходила висока чорнява жінка із хлопчиком 4-5 років. Вона прала білизну, купалися, грілися біля плити. Жінку звали Чарна. Бабуся їх годувала і вони щодня десь йшли, а вранці приходили знову. Де вони ділися не знаю. Одні казали, що її з дитиною кудись вивезли, а інші – що їх розстріляли на глинищі, біля нинішнього „ колгоспного” ставка.

 

Спогади Галини Василівни Агафонової, 11.10.1944р.н., жительки села Шевченко, Братського району

Про розстріли євреїв пам”ятаю із розповідей своєї бабусі Коваленко Ліпи Прокопівни (1903р.н.).

Імен розстріляних не знаю, але знаю, хто вказував німцям місце знаходження євреїв. Горбатенко – житель села Вікторівки. Саме по його вказівці здійснювалися розстріли на Сапатій балці, біля ставка. Скільки людей там було розстріляно не знаю.

 

Спогади Ніни Кузмінічни Відоменко, 1927р.н.

Під час війни розстрілювали євреїв у Сапатій балці. Знаходиться ця балка біля „ колгоспного” ставка, по ліву сторону від дороги, яка йде на Вікторівку

( в районі цегельного). Там ще було глинище, у якому довгий час знаходили кістки і черепа.

 

Спогади Єфросинії Стефанівни Головань, 1926р.н.

Чула від людей, що під час війни по дорозі, що на Вікторівку, розстрілювали євреїв. Усі вони були закопані в глинищі. Але хто був поранений, вночі вилазили і переховувалися у жителів Братського чи Вікторівки. Казали, що земля там після розстрілів   ворушилася.

 

Спогади Віри Степанівни Васильєвої, 1915 р.н.

Народилася я та проживала в селі Веселий Розділ ( Шевченківська сільська рада). Під час війни в нашому селі проживали дві єврейські сім”ї. Влітку, коли всі рвали на полі ромашку, приїхали німці і забрали Кокоша ( прізвище) та його жінку. Імен їх не пам”ятаю. А ще Вельблюма (прізвище іншого) його жінку, двох дітей – дівчинку і хлопчика. Посадили їх на підводу і повезли. Місця, де їх розстріляли не знаю.

 

Спогади Віри Олександрівни Якубенко, 1925 р.н.

Народилася я в селі Вікторівка. Знаю, що по дорозі на Вікторівку, по ліву сторону було розкопано глинище. Саме там розстрілювали вночі євреїв. Скільки їх там було розстріляно не знаю, не бачила. Знаю, що розстріляли вчительку Раїсу Оксман. Деякі вночі втікали, тих, що були поранені переховували люди.

 

Спогади Григорія Володимировича Любченка, 1932р.н., жителя села Шевченко, Братського району

Я бачив як розстрілювали на „колгоспному” ставку євреїв і закопували глиною. Там висіла табличка із фанери, на якій було написано „ Тут були сапаті коні” , на   ній висіли окуляри. Чиї не відомо.

 

Вражаючими є також спогади жителів села Новокостянтинівка, Братського району, з якими нас ознайомили місцеві краєзнавці – учні Новокостянтинівської ЗОШ І-ІІІступенів, які є небайдужими до долі односельців та   історії села, про трагічну долю місцевої вчительки німецької мови – прекрасну жінку, люблячу матір та дружину – Берту Мусіївну Козуненко.

 

Сторінки Голокосту в історії села Новокостянтинівки Братського району

 

Спогади Марії Онуфріївни Курінної, 1924року народження, уродженки села Новокостянтинівки

В маленькому селі Новокостянтинівка на Миколаївщині євреї не проживали, а можливо наші сельчани ніколи не приділяли уваги питанню якої національності твій сусід. Бо поруч завжди жили представники різних націй. В середині 30-х років місцевий житель Стефан Ананійович Козуненко привіз додому в село молоду дружину – Берту. Вона була вчителькою. Відразу пішла працювати в місцеву Новокостянтинівську семирічну школу, де викладала українську та німецьку мову. За спогадами її учениці Марії Онуфріївни Курінної, 1924 року народження, уродженки села Новокостянтинівки,-це була дуже гарна жінка, яка була завжди привітною, уважною, дуже гарно зі смаком одягалася. Діти дуже любили її. І в селі, і в школі її називали люблячо і ніжно – Бетя Мусіївна. Вона дуже любила дітей, весь свій час віддавала школі.

 

Спогади Ольги Яківни Назаренко, 1921року народження, уродженки села Новокостянтинівки

         Тоді директором школи працював її брат Іван Якович, тож і вона була близько знайомою з Бертою Мусіївною. Вона навчала дітей не лише знанню мов-української та німецької, а й вчила співати , вишивати. Незабаром в село пререїхала і мати Берти Мусіївни, на жаль, її ім”я не збереглося в пам”яті. Це була старенька жінка, але така ж терпляча і уважна, як її донька. Родина Козуненків була заможною, жили дружно. Поруч з молодими проживав і батько Стефана – Ананій. У щасливого подружжя народилося двоє дітей – хлопчик, якого звали Льоня і дівчинка, молодша за братика на два роки. В 1942 році їм було відповідно 5 і 3 роки.

Та все змінилося в 1941 році, коли розпочалася війна. Чоловіка Берти Мусіївни – стефана взялт до війська, він пішов на фронт. Там і загинув, захищаючи рідну Батьківщину. А вдома залишилася з дітьми дружина. В 1941 році померла і мати Берти Мусіївни. Школа продовжувала працювати і після окупації села в серпні 1941 року. Все сумнішою ставала вчителька, і не тільки через трагічні втрати , будучи освіченою людиною знала про долю євреїв на окупованих землях, знала і боялася за долю власних крихіток – дітей. Хоча свого болю намагалася не показувати, працювала як і раніше. Але одного разу, за спогадами Марії Онуфріївни Курінної, коли над селом з”явився літак ( невідомо чий) Берта Мусіївна задумливо сказала: „ Як би я хотіла, щоб цей літак забрав мене з дітьми і відвіз далеко – далеко на безлюдний острів, де немає ні горя, ні страждань”. Та чорна хмара Голокосту докотилася і до маленького села. Лихі люди , поліцаї з своїх же місцевих розповіли про вчительку. Одного сніжного грудневого дня 1942 року місцевий поліцай приїхав на санях, в які було впряжена пара коней до будинку Берти Мусіївни і наказав, взявши документи, коштовності і цінні речі, їхати з ним в управу до Братського. Марія Онуфріївна Курінна, яка була сусідкою вчительки, пам”ятає той страшний день. Колт берта Мусіївна вийшла з дітьми на подвір”я, вони злякано тулилися   до матері. Сіли до саней. Хтось із сусідів, з олдяду на холодну сніжну пору, запропонував теплий кожух, та Берта Мусіївна відмовилась, відповівши:” Там, куди я їду – кожухи не потрібні”. Вона все знала і добре розуміла, що їх чекає. А старенький свекор Ананій Козуненко, за спогадами Ольги Яківни Назаренко, плакав і падав до ніг поліцая з проханням залишити онуків. Та його ніхто не слухав. Через два дні поліцай повернувся у село, і будучи напідпитку, розповів знайомим про те, що Берту Мусіївну і її малолітніх дітей розтстріляли в урочищі   Птиче, неподалік від Братського разом із 13 активістами села Новокостянтинівки, яких заарештували раніше.

Спогади Бугайової Євдокії Степанівні, 1928 року народження, уродженки села Новокостянтинівки

Запам”ятала доброту і увагу вчительки німецької мови. „ Хоч я і не любила німецької, вона мені зовсім не подобалася, та вчительку пам”ятаю, бо вона була привітною до кожної дитини. І якщо в когось не вистачало аркуша чи олівця, вчителька завжди ділилася своїм. Слово „єврейка” ніколи не звучало, чи то дітям це було байдуже, чи й не знали його”.

 

Доля маленької людини в страшні часи Голокосту… Чи варте було людське життя тоді, коли воно могло в одну мить обірватися. Пам”ять залишила в серцях односельців біль від цієї жахливої трагедії, коли гинули ні в чому не повинні люди, діти. Їх доля – то маленькі піщинки в морі людської трагедії під назвою Голокост.

 

Аналізуючи спогади і співставляючи їх із архівними матеріалами, ми зробили висновки : розстріли людей єврейської національності у Братському здійснювалися саме в тих місцях, які зазначені у архівних матеріалах – урочищі „Пташине” та на скотомогильнику, який ще жителі називали Глинище, Сапата балка чи Єврейська балка.  

 

Звідки походить ця назва?

„ Сапатою її назвали, тому що у ній закопували коней, які гинули від хвороб.”     Із спогадів Відоменко Ніни Кузьмінічни, 1927р.н.. жительки

         Братського

„ Єврейська балка одержала таку назву через те, що у довоєнний час у балці була вбита бандитами сім”я євреїв, яка виїжджала на інше місце місце проживання. Сім”я була багата, а тому розбійники їх убили і пограбували.”

         Із спогадів Афанасьєвої Лідії Григорівни, 15.05.1937р.н., жительки

         села Шевченко .  

Цю балку утворили самі жителі Братського і прилеглих сіл. Глина – матеріал для будівництва, такий необхідний у господарстві. Та хіба ж знали люди для кого вони її риють.

Місце розстрілів євреїв відомо. Постає питання: „ Хто ж допомагав нацистам здійснювати ці злочини ?”

 

„   Вони жили серед нас …”

Світ занадто небезпечний щоб у ньому жити, – і не

через провину тих, хто чинить зло, а через тих, хто

стоїть поруч і нічого не робить.

Альберт Енштейн

Українські євреї, що стали жертвами Голокосту на теренах України під владою нацистського окупаційного режиму, були знищені нацистськими формуваннями СС, айнзацгрупами, підрозділами вермахту часто-густо з допомогою місцевого неєврейського населення – українців, росіян тощо. Це історичний факт.

Головне питання – це чому люди давали згоду на співробітництво у злочинах. Які були їхні мотиви? Провідну роль у підтримці колаборації на українських землях відіграла нацистська антисемістська пропаганда, яка звинувачувала всіх євреїв, весь єврейський народ у злочинах сталінського режиму в період довоєнний 1930-х років: репресії, голод, переслідування. Усі євреї – діти, жінки, чоловіки, чтарі звинувачувалися у злочинах комуністів, стражданнях людей тощо. Нацисти створювали умови для „помсти” євреям та підтримували серед місцевого населення такі бажання.

Під час війни у Братському теж існувала колаборація місцевого населення з нацистами. Існувала вона в різних формах: участь у поліцейських формуваннях , в акціях розстрілу. Так жителі сіл Вікторівка та Шевченко згадують:

Коли я йшла в Братське на базар, бачила у глинищі розстріляну єврейку. Її розстріляв Горбатенко Іван Тимофійович, уроженець села Вікторівка”.

                                                Симоненко Ольга Дмитрівна, 1926р.н.,

                                                   жителька   села Вікторівка

 

Розстрілами євреїв займалися Горбатенко і Рибак. Усе це відбувалося на Єврейській балці…”        

                                                 Афанасьєва Лідія Григорівна, 15.05.1937р.н.,

                                                 жителька села Шевченко

„ Ще пам”ятаю, як маленьку дівстнку років трьох років вбив поліцай Іван Горбатенко. Це було в селі Вікторівка. Мати дівсинки жила в Братському. Звали її Віра Ляховецька. Дівчинка жила у бабусі, в селі. Як раз бабуся   онуку викупала, перевдягла , а тут прийшов поліцай, та й каже: „ Пішли до мами..” Дівчинка простягнула до нього руки. Він узяв її за ніжки, розгойдав і вдарив, не пам”ятаю чи об дерево, чи об стовб. Убив дівчинку.”

                                                Васильєва Віра Степанівна, 1915р.н., жителька  

                                                села  Веселий Розділ Шевченківської сільської ради

 

„ Вікторівський поліцай Іван Горбатенко вбив дівчинку. Її батько був євреєм. Звали його Хаїм,а мати – українка – Віра Тимофіївна Єременко ( дівоче прізвище).

                                                  Якубенко Віра Олександрівна, 1925р.н., жителька

                                                 села Вікторівка  

 

Після перемоги над фашистами Івана Горбатенка було засуджено за зраду на десять років і відіслано до Уралу чи то до Сибіру працювати на урановій шахті. За словами односельців, він після десяти років повернувся назад у своє рідне село Вікторівка, щоб по-людськи вмерти на Батьківщині, у рідній хаті, а не десь у глинищі чи біля шахти, бо знав як це страшно залишитися невідомим у невідомій стороні.

 

                                                                      

Висновок

Пам”ять про розстріли євреїв та місця їх знищення живуть лише у спогадах старожилів, та людей, які чули про ці страхіття. Щодня проїжджі та перехожі перетинають греблю „колгоспного ставка” не підозрюючи , що саме ліворуч від неї ( греблі) в одну мить, лише єдиним пострілом відбирали життя у ні в чому невинних людей, а в урочищі „Пташине” діти любуються первоцвітами, які занесені до „Червоної книги”. Можливо то душі убиєнних перейшли у квітки і радують око, так, як би могла порадувати не один десяток років своїх учнів єврейка – вчителька. Тому наша мета – зберегти ці спогади і пам”ять про відомих – невідомих багатьом жителям Братського та навколишніх сіл: Вікторівка, Павлодарівка, Шевченко, Новокостянтинівка.

Кожна людина по смерті заслуговує, щоб про неї сказали добре слово та встановили на її могилі пам”ятний знак. Добрі слова про вчительку сказані, розстріляних людей згадали, а от пам”ятні знаки ще не встановлено. Нехай це буде завданням для молодого покоління, бо саме „ … ми відповідальні за пам”ять про власну історію…”

Онлайн опитування
Фото/Відео галерея
Шкільні проекти
Думка в подарунок
Намагайтеся бути хоча б трохи добрішим
– і ви побачите, що не зможете вчинити інакше.

Конфуцій

Не знаєш, куди йти –
Шукай тих, хто знає!
Якщо ви об’єднаєте свої думки з думками інших людей,
то ваш розум породить такі думки, яких у вас ніколи ще не було.

Д. Максвелл

Багато чого я навчився у своїх наставників,
Ще більше – у своїх товаришів, та найбільше – у своїх учнів

Із Талмуду

Допомогти можна тільки тому,
хто цього хоче.

Павло Загребельний

Філософія життя:
той, хто думає, що може обійтися без інших, дуже помиляється.

Але той, хто думає, що інші не можуть обійтися без нього, помиляється ще більше.
Справжній оптимізм базується не на переконанні, що все буде добре,
а на переконанні, що не все буде погано.

Жан Дютор

Ми – це не безліч стандартних «Я»,
а безліч всесвітів різних.

В. Симоненко